Лікарі під кордоном

Як лікарі-волонтери піклуються про людей в деокупованих селах

Що далі від Харкова, то гіршою стає дорога, і пан Андрій за кермом «швидкої» лається, петляючи поміж ямами і вибоїнами. Переживає не за ліки й апаратуру у кузові — ті надійно спаковані. Він боїться, що лікарі у бусику з написом «Медичний десант» перед ним не встигнуть на початок прийому. Люди почнуть сходитись до селищної амбулаторії за якісь пів години — на медиків чекає усе Приколотне.

Приколотне

Російські війська почали захоплювати міста і села Харківщини з першого дня повномасштабного вторгнення. Більшість населених пунктів наші військові звільнили у вересні. Ще 29 — чекають на Збройні Сили.

Міста і селища біля кордону з Росією, як-от Вовчанськ і Купʼянськ, росіяни обстрілюють з артилерії і мінометів кожного дня. Там залишаються літні люди і сімʼї з маленькими дітьми. Селище Приколотне розташоване трохи далі, за 20 кілометрів від російського кордону, — туди не долітає артилерія, втім, там ще ловить радіохвиля «Z-FM», з якої Олег Газманов співає «Впєрьод Расія».

У Приколотному до великої війни мешкало близько півтори тисячі людей. Десь третина з них виїхала ще під час окупації, поки була така можливість. В єдиний промисловий обʼєкт у селищі — олійний завод — росіяни гатили двічі. Зараз він не працює, як і маленька будівля, в одному крилі якої розташовувались одразу дві (різні) пошти.

Також у селищі є школа і церква, а кілька років тому зʼявилась і модульна амбулаторія, де працюють дві медсестри і санітарка — лікаря у Приколотному немає. Офіційно тутешні медикині влаштовані на пів ставки, та зазвичай двері амбулаторії зачиняються за останнім пацієнтом лише увечері. Найближча лікарня розташована у Великому Бурлуку, який постійно потерпає від обстрілів. Громадський транспорт туди не ходить. «Швидку», що їде на виклик розбитою дорогою, можна чекати кілька годин.

Ситуація з медициною у віддалених селах була важкою й раніше, та зараз ще більше погіршилась через обстріли, зруйновані дороги, замінування. Люди, які роками жили без гідної медичної допомоги, нині потребують її ще більше — тривалий стрес бʼє по слабких місцях.

Там, де війна бʼє по слабких місцях, за давньою українською традицією, зʼявляються волонтери.

Супергерої

Ідея «Медичного десанту» виникла у генерального продюсера Ukrainian Fashion Week Володимира Нечипорука з першими новинами про звільнення наших міст і сіл. Він із фондом «Коло» збирав кошти і закуповував медичну техніку для шпиталів, фасував ліки на складах, та хотів робити більше. На той момент мобільні бригади медиків починали їздили на деокуповані території. Володимир доєднався до них, і за кілька поїздок зрозумів, що хоче зібрати власну команду.

Перша проблема, яку варто було вирішити, — відсутність обладнання: від транспорту до діагностичної апаратури.
«Ми написали кілька проєктів і наколядували усе, чого нам бракувало. OLX дали нам кошти на апарати УЗД і ЕКГ, гінекологічні гаджети, машину «швидкої». Ми купили пусту залізяку і нашпигували її всякими корисними штуками. Замовили пересувну амбулаторію — тож узагалі перестанемо залежати від локації. Коли завдяки нам жінка з Херсонщини дізналася і упевнилася, що вона може завагітніти і народити дитину, я зрозумів, що всі наші датчики виправдали себе з головою», — розповідає Володимир.

Ще відповідальнішим завданням було зібрати команду кваліфікованих медиків, які будуть готові працювати подекуди в польових умовах — без світла, води і перерв, під звуки обстрілів, приймаючи людей, які ще не встигли оговтатись від жахів окупації.

«Завдяки звʼязкам і комунікаціям, через знайомих знайомих, я зібрав команду супергероїв. Нам дуже пощастило з нашими лікарями й інтернами — вони якісь чарівні», — усміхається чоловік.

Супергерої — це сімейна лікарка, офтальмологиня, гінеколог, невролог і кардіолог, які працюють у парах з інтернами та інтернками. Виїзд на Харківщину — вже сьома поїздка «Медичного десанту». Схема зазвичай така: день у дорозі, пʼять днів — власне робота у селах, ще день на дорогу назад. Після тижня такої роботи, на яку лікарі зазвичай беруть відпустку за власний рахунок, вони повертаються до своїх лікарень.

Висока планка

За те, щоб увесь цей механізм працював злагоджено, відповідає Світлана Шатилина. Володимир зателефонував до давньої подруги, як тільки задумався про «Медичний десант», бо знав, що її перфекціонізм у роботі стане у пригоді у важких умовах.

Для пані Світлани медицина завжди була нереалізованою мрією. Заради неї вона відучилася в інституті у Мінську на не

онатології (розділі медицини, що спеціалізується на немовлятах), пройшла шлях від санітарки до медсестри реанімації, отримала запрошення на роботу до найкращої мінської клініки. А тоді чоловік повідомив Світлані, що вони переїжджають до України.

Жінці було важко змиритись і з тим, що доводиться починати усе з нуля, і з проблемами української медичної системи. Прагнучи в усьому досконалості, вона повністю змінила сферу діяльності і відкрила власну туристичну фірму, яка влаштовувала авторські тури у скандинавські країни. Її життєвим кредо завжди було надавати найкращі послуги і планувати на рік уперед.

А потім сталася пандемія. Команду, що працювала зі Світланою 15 років, довелося розпустити. Коли за два роки вона потрохи почала відновлювати свою діяльність — почалася велика війна. Коли до її нового дому у Ворзелі увійшли росіяни, стало не до туризму.

Як не дивно, перші два тижні окупації були морально легшими, ніж наступні місяці у Франківську, куди Світлана врешті поїхала з родиною перебути війну. У Ворзелі Світлана постійно була зайнята: вмикала генератор і ховала бензин, готувала їсти і носила їжу і воду тим, кому була потрібна допомога. Хоч не на рік, а на кілька годин — та мала життєвий план. А тоді, у безпеці, опинилася наодинці з новинами і власною тривогою.

Тому на пропозицію Володимира долучитись до проєкту погодилась, довго не думаючи. І з першої поїздки сказала, що змінювати треба абсолютно все.

«Я маю принцип: аби ми привозили з собою не лише лікарів, а і певний європейський рівень — рівень лікарів, надання послуг, адміністрування. Моя мрія — показати і персоналу, і владі, і пацієнтам, що можна прагнути найкращого. У цьому мій драйв», — говорить Світлана.

Тому одноразовий медичний халат слід одягати навіть поверх броніка, і завжди є табличка з назвою кабінету, навіть коли прийом пацієнтів відбувається у шкільних класах.

Як тільки машини «Медичного десанту» паркуються під амбулаторією Приколотного, робота починається майже без слів. Поки лікарі розносять по кабінетах ящики з апаратурою і ліками, Світлана реєструє пацієнтів в онлайн-системі і видає талончик із часом прийому — аби не було неконтрольованих черг. Жінка хвилюється: отримані лише вчора від партнерів ліки ще не встигли розфасувати і доводиться нашвидкоруч шукати у ящиках потрібні упаковки, коли пацієнт підходить до неї з рецептом після консультації. До кінця дня усі коробки будуть детально промарковані.

Вміти слухати

Про приїзд лікарів люди знали заздалегідь — і чекали його. Дві пані під кабінетом офтальмологині говорять між собою:

— Мені би по-хорошому до всіх попасти. Бо якщо почати копати…
— Краще не треба.
Перевірити зір і серце люди приходять найчастіше.
— Давно це у вас? — питає лікарка Христина Ярош чоловіка, вказуючи на його запалені повіки.
— Вже рік десь. А, може, й більше.

Лікарка пригадує, як на перших виїздах приймала по 18 пацієнтів на день — і це було дуже важко. Тепер не помічає, як питає про симптоми, крапає очі і водить указкою по табличці «ШБ» до тридцяти разів на день. Одного разу Христині довелося підбирати жінці окуляри у повній темряві — в одному з сіл вимкнули світло. Вся команда стояла над ними з ліхтарями.

Дві поїздки селами Херсонщини одразу після деокупації були найважчими. «Швидка» проїжджала селами, де не лишилося жодного цілого будинку, аби кинути спальники на холодній підлозі закинутого готелю чи шкільної спортзали і піти на прийом. В одному з таких сіл «Медичний десант» мешкав у військовому шпиталі. Там разом з військовими лікарі мовчки курили на сходах, прислухаючись до звуків обстрілів: через річку стояли росіяни. З тим же звуковим супроводом Христина над туалетом зливала собі на голову крижану воду («таку, що мізки замерзали») — бо найдужче не любить ходити з брудним волоссям.

«Неможливо прийняти, що люди в таких умовах живуть постійно», — каже вона. Психологічна втома давалася лікарям взнаки більше, ніж фізична.

Після прийому, друкуючи виписку, лікарі обережно питали у людей: «Як ви взагалі?». І люди ділилися.

Від мого будинку лишився лише каркас».

«Мені 89, я пережила Другу світову — мені вже нічого не страшно. Кричала на них матом, коли їхали на танках, а вони погрожували мене застрелити».

«Моє вікно виходило на їхню військову базу. Кожного ранку я дивилася крізь нього і молилась, аби їх розбило вщент».

«Люди на деокупованих територіях дуже подавлені психологічно, розчавлені, як помідори. Одній жінці я віддала свої заспокійливі, бо вона не могла спати. Її чоловік, син і онук — під Бахмутом. Коли під час обстрілу її сильно травмувало уламками, росіяни везли її до Нової Каховки в холодному “вазіку” і натискали на місця поранення, питаючи, де її рідні. Вона вдавала, що втрачає свідомість від болю», — пригадує Христина.

Пан Володимир памʼятає, як одна жінка просто під час огляду впала йому в руки — в неї був гіпертонічний криз. Протягом години в іншої жінки стався інфаркт. Обом допомогли. Пояснює такі випадки тим, що людина у небезпечній ситуації мобілізує всі свої сили, аби вижити. А тоді, коли настає відносна безпека, здоровʼя здає. Говорить, бачити очі людей, яким допомагаєш, набагато важче психологічно, ніж, наприклад, волонтерити на складах. Але коли чує, як люди після прийому кажуть «Нам вас Господь Бог прислав», це додає сил працювати далі.

Люди в амбулаторії Приколотного у черзі до сімейної лікарки Ліліани Поліщук також згадують окупацію.

«Нас не чіпали, але ми, звісно, боялися. По кілька людей з автоматами вибивали двері — перевіряли документи. Все шукали тих, хто допомагає українцям. Чоловіків, які їм огризалися, могли побити. Коли ми 11 вересня вийшли на вулиці — були в шоці. Купа машин, гамір. Чуємо, хтось кричить: “Слава Україні!”. Аж розгубилися всі», — пригадує пані Ірина.

«Ні, я не розгубилася. Я в ноги падала, цілувала їх, рада була. Рада і зараз», — усміхається її подруга Валентина. Її 21-річний онук Саша воює з перших днів повномасштабної війни, він брав участь у звільненні Балаклії, Купʼянська, Ізюма. «Я страшно ним горджуся!» — говорить.

«А мені ніколи було за ними [окупантами] слідкувати. У мене чоловік — інвалід другої групи, брат — першої. Батькові 92 роки. Я одна на всіх трьох лишилася», — говорить пані Олена.

Пані Ліліана тим часом закінчує приймати літнього чоловіка.

— Вітаю, ваш тиск у нормі.
— Слава Україні!

Змінювати систему

«Коли мене запрошували на співбесіду і спитали, чи я готовий до викликів, я сказав: «Я знаю, куди їду. Я чотири роки працював у районі. Щоб стати акушером-гінекологом за державним розподілом, я поїхав у глибинку і чотири роки віддав державі. Кожного четверга я їздив у села з району і приймав там жінок. Мені не звикати до цього, тільки зараз я це роблю добровільно, а тоді — за мінімалку», — розповідає після першого робочого дня у Приколотному Антон Белінський, перебиваючи гамір за вечерею у селищному гуртожитку. Сам із Києва, останніми роками він живе і працює у Нововолинську — прагне розвивати там якісну медицину. Поривався йти на фронт військовим лікарем, та військкомат сказав, що треба вчитись оперувати. Інакше — чекайте своєї черги.

Говорить, найважче у його роботі — спілкування з жінками, адже потрібно бути постійно емоційно залученим. Сили черпає із взаємодії з командою.

Коли ми виїжджали на Херсонщину, за три дні я настільки втомився, що ледь міг розмовляти з пацієнтками. Та коли ти можеш ввечері з колегами потеревенити до ночі, це дуже допомагає. Бо ти перемикаєшся, набираєшся енергії, і її вистачає на те, аби добути до наступного вечора. Найскладніша робота у хорошому колективі — крута», — говорить Антон.

Радіє і можливості навчати й надихати молодших колег. Інтернка Аліна Будньова, з якою працює у парі, того дня вже впʼяте зробила процедуру, яку сам Антон навчився робити лише півтора року тому. Аліна каже, що за два роки ковіду і рік війни гінекологію бачила лише в ютубі.

«Наші інтерни потрапляють у такий треш, після якого вони знають набагато більше, ніж їхні однолітки та лікарі-початківці. Бо де ви знайдете жіночу консультацію, де приймають 20 людей за день? На цих виїздах ми компенсуємо половину того, що мали б робити інститути освіти. Інтерни в нашій країні де-факто не мають практики: вони бачать пацієнта лише з дозволу і з-за спини лікаря. Бо в медицині існує конфлікт інтересів між інтерном і лікарем. У нас на виїздах його немає», — розповідає гінеколог.

Часто медики на місцях переживають, що лікарі зі столиці прагнуть забрати їхні робочі місця. Особливо переймаються наявністю у команді сімейного лікаря — пані Світлані доводиться запевняти, що лікарка не перепише на себе їхні декларації.

«Фельдшери на місцях зазвичай дуже щасливі, коли ми приїжджаємо — нарешті їх хоч трошки розвантажать, — говорить Володимир Нечипорук. — Та подекуди нам не раді. В одному селі з нами дуже довго сперечалися, але вони не знали, що звʼязалися з нашою Світланою».

Іноді, каже Світлана Шатилина, від цих воєн з вітряками опускаються руки. Обурюється, коли бачить дорогі й абсолютно не функціональні будівлі амбулаторій — в одній не поставили лічильник, і там немає ні води, ні світла. В іншій — величезні кабінети, в яких не зрозуміло, хто має сидіти. Але планує й надалі займатися тим, що уміє найкраще: задавати високу планку — і зараз, і після закінчення війни.

«Мені здається, що кінцевою ціллю проєкту могло би бути створення сервісного хабу, який надає віддаленим малонаселеним пунктам послуги другої ланки медичної допомоги (тобто вузьких спеціалістів). В деяких випадках дешевше винаймати лікарів, які би приїжджали на виїзній основі, ніж пропонувати їм на місці житло, умови, закупляти обладнання тощо. Інший напрям — це міг би бути міжнародний проєкт. Молоді лікарі могли би їздити кудись, практикуватись. Знаю, що багато де є потреба у вузьких спеціалістах, а наші лікарі мають досить високий рівень», — замислюється Світлана.

Високорівневі лікарі у перший виїзний вечір гомонять до пізньої ночі: говорять про те, чого бракує нашій медичній системі, і визначаються з найдотепнішим жартом про гінекологів. Сперечаються, хто спатиме в ліжку, а хто — у спальнику на підлозі. Сміються з бабусь, яким «все одно, в якій черзі стояти — на пошті чи у поліклініці». Невідомо, як це працює — але слідів утоми на них не видно ані після довгого робочого дня (прийом завершився десь о 20-й), ані наступного ранку, коли на них чекає виїзд до лежачої жінки, робота в амбулаторії і дорога до наступного села — навряд чи краща, ніж до того.

У Приколотному кажуть: «Росіяни пройшли там, де погана дорога. А по хорошій ми їх не пустили». Там, де проходить погана дорога, життя не припиняється — ні в час окупації, ні після звільнення. Волонтери стирають шини авта задля того, аби це життя тривало.