«Мамо, їдемо в Калинівку. Там рашисти розбомбили мій будинок»

Як родина на Київщині живе у тимчасовому будинку на власному подвірʼї.

На початку квітня 2022 року в Київській області не лишилось російських військ — натомість лишились сліди їхнього перебування. Через бойові дії та обстріли на Київщині були пошкоджені або знищені понад 4500 приватних та багатоповерхових житлових будинків.

Проєкт Nest, створений Гуманітарним штабом Благодійного фонду Сергія Притули, допомагає людям на деокупованих територіях, які втратили свій дім. Nest — це тимчасові модульні приватні будинки, які встановлюють на земельних ділянках родин, які втратили житло під час російської окупації. Компанія OLX профінансувала створення 22 таких будинків. В них живуть 89 людей. Завдяки одному з них Анна і троє її дітей змогли повернути собі дім, який зруйнувала Росія.

«Я починаю нове життя»

Троє дітей бігають босоніж верандою будинку у селі Калинівка, що на Київщині. Поруч — кіт Мурзік. З дороги долинає шум від автомобілів, праворуч від будинку — майорять жовто-блакитні прапори. Їх тут, на сільському цвинтарі, чимало — відколи напала Росія.

Анна Сівач — двічі розлучена багатодітна мати. З 18 років вона живе на цьому подвірʼї по Київській вулиці. «Будинок дістався мені від дідуся. Там я жила з першим чоловіком, там народилися всі мої діти», — розповідає жінка.

Діти — це найстарша Віка, середня Іра і найменший Женя. Перед лютим 2022 року Анна почала активно облаштовувати будинок для своєї великої родини. Пригадує, як купувала нову побутову техніку, поставила нову грубку.

«Коли будівельники робили мені тут ту грубку, сказала їм: “Тепер я починаю нове життя”. Зараз я думаю, що я собі цим накаркала. Я купила у той будинок усе нове. Так було шкода», — ділиться Анна, нервово перебираючи пальцями.

Коли російські танки уже розʼїдали асфальт Житомирської траси, Анна зі старшою донькою поїхала до батьків у Макарів.

«Ми зі старшою спочатку залишилися тут, в Калинівці. А потім, коли почули, що вони [росіяни] йдуть, то поїхали велосипедами до бабусі на Макарів. Їхати було важко, але іншого виходу не було. Спочатку ми ночували в підвалі, а коли вийшли з-під обстрілів, то я зрозуміла, що звідси треба їхати», — пригадує Анна.

Двоє менших дітей були з батьком в Андріївці. Потім Анна змогла вивезти всіх дітей на Тернопільщину. Вони повернулись на Київщину ледь не одразу після деокупації. Але повертатися уже не було куди.

«Подзвонила подруга і сказала, що у мене розбита хата. Я подумала, ну як це — розбита? Може, шифер пошкодило чи щось таке. Потім мій родич приїхав сюди, і сказав, що від будинку залишилися одні кути. В мене була істерика. Я одразу знайшла машину, щоб їхати додому. Ми їхали в Макарів і водій питав: «Зупинимося біля будинку?». Але я не змогла, бо не хотіла, щоб діти це бачили. Їх треба підготувати, думала я. Але потім Женя, мій син, сказав: “Мамо, їдемо в Калинівку. Там рашисти розбомбили мій будинок”. Він усе зрозумів сам».

Міцний фундамент

Брат Анни — військовий, який зараз на передовій. Коли жінка надіслала йому фото зруйнованого будинку, він сказав, що це, скоріш за все, пряме влучання.

«У мене в кінці городу — вирва два метри глибиною. На подвірʼї лежала ракета, якою гралися діти. Ми зібрали її по частинах, які валялися на подвірʼї. Я приїхала сюди до розмінувальників, в будинок не заходила. Мусила забрати насосну станцію, яка лежала в ямі, бо як не заберу, думала, то хтось вкраде», — пригадує жінка.

Разом із будинком росіяни вбили і її охоронця — їхній собака, ділиться Анна, запускав у двір усіх, але не випускав уже нікого. Як почалася велика війна, жінка не встигла відпустити пса. А коли повернулася, побачила, що тварину застрелили.

З будинку, що тут стояв, Анна забрала лише документи. За словами жінки, після прямого влучання залишилися лише кути від стін й подушка з ковдрою, на яких вони з донькою спали перші ночі війни у підвалі. Проте усе навколо — вціліло. В літній кухні навіть не вилетіла жодна шибка.

«Дивуються усі, чому будинку немає, а усе навколо стоїть, як було. Але ліпше б цього усього не було, а хата стояла. Коли дізналася, було дуже важко. Я сильно плакала, довго не могла зупинитися, бо розуміла, що це усе було моє. А тепер лише цегла. Там було багато дитячих речей, про які вони часто запитують тепер. А що я їм скажу?», — розповідає Анна. — Мама розказувала, що під час Першої світової ця хата горіла, але її врятували і обклали цеглою. Другу війну теж пережила. А от третю не витримала».

Остання надія

Рік Анна з трьома дітьми прожила у маминої сусідки. «Біди не було, — запевняє жінка. — Хата була поділена на дві половини. В одній половині жили ми з цією бабусею, в іншій — сусідка».

Після зруйнованого дому Анна не сподівалася на новий. Подала документи про зруйновану хату до селищної ради, разом із ними — посвідчення багатодітної матері. Чула, що хтось комусь чимось допомагає, але не вірила, що це дістанеться і їй.

«Та подзвонили з проєкту Nest і сказали, що поставлять мені будинок. Я до останнього не вірила. Завжди думала, що є ті, кому потрібніше, хто зовсім не має де жити», — пригадує Анна.

Після деокупації Київщини основні зусилля на відбудову були спрямовані на відновлення інфраструктури — але людям, які втратили свої домівки, все ще треба було десь жити. Адже чимало родин не хотіли їхати з рідних сіл чи містечок, а мріяли повернутись додому і працювати на своїй землі.

Ідея проєкту Nest полягає в тому, щоб поруч зі зруйнованим будинком встановити тимчасовий, в якому можна жити декілька років, поки родина відбудовує постійне житло. У такому тимчасовому будинку є все необхідне для життя: від меблів чи техніки до столового посуду. Ці кілька років можуть дати час та ресурси, щоб відновити сили і повернути собі дім, який зруйнували російські ракети.

Восени 15 волонтерів допомогли Анні розібрати залишки будинку.

«Я планувала колись тут збудувати нову хату, але займалася іншим, не зациклювалася на цьому. Приїхали спеціалісти, подивилися, взяли у нас інтервʼю. Казали, що треба буде почекати кілька місяців, може пів року. Але я уже й звикла до життя в Макарові».

Та додому хотілося як ніколи.

Та за місяць телефон знову задзвонив: «Будинок скоро буде. Готуємо план», — пригадує жінка з усмішкою. Розповідає, що найбільш залученим у будівництво був молодший син. З будівельників — не злізав: всюди з ними, завжди тут.

«Я питала, чи це назавжди, чи будинок можуть забрати. Бо у нас в селищній раді казали, що заберуть його через рік на ЗСУ. Потім казали, що договір треба підписати на пʼять років. І я знову подумала, що через пʼять років його заберуть. Але виявилося, що то пʼять років гарантії і будинок у нас уже ніхто не забере», — ділиться мати.

Зараз на міцному фундаменті дідової хатчини стоїть новий модульний будинок з терасою. Тут є дві кімнати, кухня, ванна і коридор.
Поряд — акуратно складені цеглини з минулого. На цеглинах підпертий уламок ракети, яким грається малий Женя з друзями.

«Старий дім був більший. Але і тут норм», — з серйозністю запевняє нас чотирирічний Женя.

«Кожна дитина має своє ліжко, хоча мріяли про кімнати. Я наловчилась з цим новим будинком уже, жартує Анна і махає рукою. — У мене на ліжку досі лежить інструкція від пральної машини».

На перший погляд, тут спокійно. Попри шум автомобілів, які прямують до столиці й назад, і кладовище за вікном. Усе господарство здається тоне в обіймах дерев — вони з усіх боків. Тут дзвінко лунає дитячий сміх. Тут триває життя. Нове життя.