Помилка JavaScript на OLXЯк медики ведуть поранених військових від небуття до перших кроків і повноцінного другого життя.
Вперше про медичну реабілітацію як комплексний напрям медицини серйозно заговорили під час Першої світової війни, коли зіштовхнулись із проблемою, як повернути у суспільство тисячі поранених солдатів. У сучасній Україні проблема стала актуальною у 2014-му.
Сьогодні військові і цивільні з мінно-вибуховими травмами потребують кваліфікованої медичної допомоги, якісного протезування, реабілітації та психологічної підтримки, яка даватиме наснагу боротися за своє одужання і повернення до звичного життя. Усе це матиме ефект, якщо працюватиме в комплексі.
Проєкт U+ system — один із таких, які намагаються комплексно вирішити проблеми, з якими стикається поранений військовий чи цивільний. Тут постраждалим надають безкоштовну допомогу з реконструктивно-відновної хірургії, протезування кінцівок, фізичної реабілітації, а ще психологічну підтримку та сприяють працевлаштуванню ветеранів.
Суть проєкту U+ system полягає у тому, щоб проводити дослідження у сфері реабілітації та протезування і постійно покращувати знання та досвід фахівців. Для цього у рамках проєкту планують створити сучасний центр у Бучі, де можна буде отримати повний спектр послуг із реабілітації, а також де фахівці зможуть підвищувати свою кваліфікацію та розробляти освітні програми. Цей освітній проєкт реалізується за фінансової підтримки OLX та БФ «Коло».
Та наразі вони скеровують підопічних до приватних медзакладів із кваліфікованими фахівцями й оплачують їхнє лікування і реабілітацію до повного відновлення.
Ірина Щуракова живе у стінах лікарні вже третій місяць. Тут вона почула перше синове «мама», коли її 35-річний Євген вийшов із коми. Після того, як дорогою на бойове завдання назустріч військовій автівці вилетів ЗІЛ, водій якого утратив керування, Євген пробув у забутті півтора місяця.
«Лікарі казали про його стан: “Зараз вечір. Буде добре, якщо настане ранок”. Ніхто не давав жодних гарантій», — говорить Ірина.
Черепно-мозкова травма, перелом усіх ребер, що унеможливило самостійне дихання, зламані ноги і щелепа — ще не всі діагнози, які Євгенові поставили після аварії. Тим, що син уперто боровся за життя, Ірина завдячує його «сталевій середині». У рідному Добропіллі на Донеччині Євген одразу після закінчення училища пішов електриком у шахту. У 2016-му добровольцем пішов у десантно-штурмові війська. У 2019-му його комісували за станом здоровʼя. Але у перший день повномасштабної війни Євген пішов до тероборони, а звідти — на схід.
«Зараз він уже їздив сам на візочку, крутив колеса. Вже сам їсть перетерту їжу, потрохи старається говорити. До нього приїжджають побратими — і він усіх впізнає. Але не може поки що емоційно на них реагувати — ще не має вдосталь сил. Видно, що вони знали його іншою людиною — сильною, міцною», — говорить з гордістю Ірина.
Київський активіст і правозахисник Олег Симороз до повномасштабного вторгнення бачив війну, зізнається, лише у грі Counter-Strike. Та з перших днів повномасштабного наступу Росії, коли машина його родини (на щастя, порожня) вибухнула просто під будинком і його троюрідний брат зустрічав свій четвертий день народження у стихійній евакуації з Бучі, зрозумів, що усе серйозно.
Олег не хотів казати сімʼї, що має намір записатись у тероборону. Але в черзі до центру комплектування зустрівся з батьком. Батько і син потрапили на війну 14-го березня — у День українського добровольця. І з першого дня відчули її на собі сповна: з чотирма магазинами на бійця обороняли Київщину під ворожими артобстрілами. Літо принесло час оговтатись і навчитись. 112-та окрема бригада тероборони, де служив Олег, готувалася йти на схід.
Якщо не знати, що щелепу Олега після поранення довелося фактично збирати наново, нізащо б не здогадатися. Він говорить чітко і виважено. Детально пригадує події 20 жовтня, коли за кермом «Нісана» віз своїх хлопців на бойове завдання в районі Кремінної.
Того дня Олег довго сперечався з побратимом, хто із них сяде за кермо, і врешті його не пустив: за день до того Олег уже вів важку автівку цією ж небезпечною дорогою, тож розсудив, що зможе зробити це знову. А потім авто наїхало на протитанкову міну.
На міну Олег наїхав водійським колесом, на нього ж прийшовся найважчий вибух від восьми кілограмів тротилу і вогняної хвилі. Мотор автівки вилетів і зламав Олегу ніс, дві лицевих кістки, вибив зуби і зламав верхню щелепу. Уламки перебили нерви на руках і зламали пальці. Вибухом відірвало ноги.
Олег прийшов до тями майже одразу. Не розумів, чи не втратив зір: кров застилала очі. Памʼятає: хотілося гучно кричати — не від болю, від усвідомлення, що «зараз може настати кінець». Встиг зауважити, що ноги сильно промокли. Тоді — сильний біль від накладених турнікетів. І — темрява.
Коли вже в машині десантників, які їх евакуювали, дорогою до Краматорська приходив до тями, думав про те, що на зламані ноги турнікети не накладають. Як міг, боровся із забуттям — інстинктивно. Пізніше хлопці розповіли: Олег наказав їм накласти турнікет ще й на праву руку — та була сильно посічена уламками. Перше, про що спитав, остаточно отямившись у дніпровському шпиталі, — чи живі його хлопці.
«Я їх подумки вже поховав», — говорить.
Тиск і дихання підтримували штучно. Температура 40 не спадала. Чув лікарське «у нього особливо важкий стан». Так минули перші два тижні після поранення.
Тоді перенаправили до столичного шпиталю. Олег ще був заслабкий для будь-яких рухів. Але лікарі поступово повернули йому можливість говорити — і це стало величезним полегшенням. Вже за реабілітації військовий остаточно повернув собі себе. Тут він кожного дня вчився самостійно пересаджуватись з ліжка на візок і назад — і натренував слабкі руки, терплячи біль у зламаних запʼястках. Тут лікарі відновили пошкоджений нерв у руці. Тут двічі на день тренується з реабілітологом, тож поки дійшло до протезування, Олег уже мав достатньо сили у мʼязах спини і корпуса, аби поступово ставати і пересуватись на тренувальних протезах.
Паралельно з тренуваннями для Олега готують протези. Це теж непростий процес — влітку кукси худнуть і доводиться робити нові заміри для куксоприймачів.
«Я хочу, аби наші чиновники і військова медицина зрозуміли, що реабілітація і протезування нерозривно повʼязані. Чомусь зараз державна система побудована так, ніби коли в тебе зажила нога і тобі встановили протез — ти можеш одразу встати і піти. Це не так. Для того, аби опанувати протези, тіло має бути в ідеальній формі. Та про яку форму може йтися, коли людина два-три місяці лежала в ліжку після поранення?!» — говорить Олег.
Через вісім місяців після поранення Олег активно повертається до роботи і прагне змінити у країні культуру виборчого права. А ще — надихає таких же як він побратимів на те, аби боротись за владу над своїм життям, а суспільство на те, аби давати їм таку можливість — розмовами, допомогою, стінами.
«Всі думають, що реабілітація — це якийсь набір вправ і так далі. Я хочу сказати, що реабілітація — це велика, дуже потужна і серйозна наука, яка розвивається. І звісно, що вона розвивається там, де вона найбільше потрібна», — жваво і голосно говорить завідувачка стаціонару Марина Гуляєва, заслужена лікарка України з понад 30-річним досвідом у медицині.
«Реабілітація військових не відрізняється за організацією від іншої реабілітації. Тому що гостра реабілітація починається тоді, коли ми закінчили саме клінічну компоненту, вивели пацієнта з критичного стану, надали допомогу, націлену на зменшення ускладнень, пролежнів і так далі. На жаль, у нас є проблеми на всіх етапах — не вистачає навченості персоналу. Україна не була готова до такої кількості поранених. Але треба вчитись усім — лікарям, медсестрам, фельдшерам».
Жінка упевнена: головний компонент реабілітації — правильно підібрана мультидисциплінарна команда, яку може очолювати лікар фізичної реабілітаційної медицини або той лікар за фахом, який є зараз головним для конкретного пацієнта. Наприклад, для пацієнтів з ампутацією на першому етапі це може бути ортопед, травматолог, який має зробити оперативне втручання та виконати ампутацію.
У її лікарні в кабінетах ніхто не сидить. Завдяки зокрема цьому Євген і Олег мають сили боротись далі. Кожен зі своєю бідою.
